Сто років тому перейти вулицю було простіше простого: ти просто йшов і ні про що не думав. Сьогодні все по-іншому – переходи та світлофори сильно обмежують пересування людей.
До того ж порушників ще й штрафують, часом на великі суми – в Лос-Анджелесі за це можуть оштрафувати на 250 доларів!
І все це результат однієї агресивної і вже забутої кампанії 20-х років минулого століття. Її організували автомобільні лобісти і виробники. «На зорі автомобілебудування, уникати зіткнення мав водій, а не ви, – розповідає Пітер Нортон, історик Віргінського університету, автор книги« Пішоходи проти водіїв: світанок століття моторів в американському місті »(« Fighting Traffic: The Dawn of the Motor Age in the American City »). – Але через нову схему організації руху вулиці стали місцем для автомобілів. А якщо ви, пішохід, з ними зіткнетеся, то самі будете винні ».
Одним з ключових моментів для такої зміни став винахід нового правопорушення – «перехід дороги у невстановленому місці». І ось як це сталося.
Зараз це важко собі уявити, але століття тому вулиці виглядали зовсім інакше – вони були місцем для пішоходів, торговців, гужового транспорту та гри дітей. «Пішоходи переходили дорогу, де хотіли і коли хотіли, не дивлячись по сторонах», – розповідає Нортон. Звичайно, на початку ХХ століття на деяких вулицях вже почали з’являтися перші пішохідні переходи, але на них майже ніхто не звертав уваги.
Але автомобілів на дорогах ставало все більше і … Кількість людей, збитих машинами, стрімко зростала. Як правило, в ДТП гинули не водії, а саме пішоходи, причому серед них було багато саме осіб похилого віку та дітей, тобто тих, кому ці вулиці раніше належали.
Геть автомобілі!
Відповіддю суспільства на зростання кількості загиблих була агресія. Адже автомобілі розглядалися як легковажна і непотрібна забава, як зараз сприймаються яхти (тому їх навіть називали «машинами для задоволення»). У містах почали зводити пам’ятники в пам’ять про дітей, загиблих в автомобільних аваріях, а газети рясніли статтями з подробицями смертельних ДТП, в яких, як правило, звинувачувалися водії. Іноді в них навіть публікувалися карикатури, що демонізували автомобілі, нерідко асоціюючи їх із «старою з косою». До того, як з’явилися знайомі нам правила дорожнього руху, судді в більшості випадків визнавали винним у ДТП саме автомобілі, а водіїв карали як вбивць.
У 1920 році журнал Illustrated World писав «кожен автомобіль треба оснащувати спеціальним приладом, який би знижував швидкість до рівня, обумовленого умовами міста, де живе власник автомобіля». А в 1923 році 42 тисячі жителів Цинциннаті підписали петицію про проведення референдуму. За його результатами на всіх автомобілях мав з’явитися обмежувач швидкості в 25 миль на годину. Це дуже налякало місцевих автодилерів, які у відповідь, розіслали листи всім автовласникам міста та розвісили плакати проти запропонованого заходу.
Референдум провалився. Однак автовиробники зрозуміли, що необхідно рятувати імідж машин. Автомобільне лобі взяло під контроль серію нарад з Гербертом Гувером, що займав у той час пост міністра торгівлі. На них обговорювалася модель ПДР, яку можна було б застосувати по всій країні. Результатом даних нарад стало «Керівництво з організації муніципального дорожнього руху» – документ, прийнятий в 1928 році і багато в чому схожий на правила, які діяли в Лос-Анджелесі, з моменту обмеження прав пішоходів у 1925 році.
«Не дамо побудувати Китайську стіну навколо Цинциннаті. Всі разом скажемо “НІ”! », – закликав один з плакатів, присвячених референдуму.
«Ключовим моментом цього документа стало те, що тепер пішоходи могли перетинати проїжджу частину тільки по переходах і тільки під прямим кутом, – пояснює Нортон. – По суті, цими правилами ми користуємося дотепер ».
Ганьба порушникам!
Однак навіть після прийняття зазначених законів у автомобільних лобістів виникли труднощі: люди просто не дотримувалися правил, а поліція і судді неохоче примушували їх до порядку. Щоб вирішити цю проблему, автовиробники зробили кілька стратегічних кроків.
По-перше, про ДТП стали писати в газетах. Національна Автомобільна Торгова Палата встановила безкоштовний телеграф для газетярів: репортери посилали основні деталі ДТП, а тому їм приходила вже готова стаття, яку публікували наступного дня. До того ж, в цих статтях вся вина за ДТП перекладалася на пішоходів. Тим самим обґрнутовувалась важливість нових законів.
Під час просування «переходу дороги у невстановленому місці» в хід йшли всі засоби. Наприклад, на ліхтарних стовпах з’явилися спеціальні інформаційні плакати, а самі пішоходи, які перетинали вулицю в недозволених місцях, нерідко ставали героями кіно- і фотохронік.
Американська Автомобільна Асоціація почала спонсорувати кампанії з безпеки в школах і випускати плакати, які демонстрували, наскільки важливо триматися подалі від проїжджої частини. Під час деяких акцій навіть висміювалися діти, які не дотримуються правил. Наприклад, 1925 року в Детройті сотні школярів спостерігали за «вироком» дванадцятирічному хлопчикові, який перейшов вулицю не за правилами. Як пише Нортон у своїй книзі, «суд присяжних» засудив його до миття шкільних дощок протягом тижня.
Громадський осуд теж став частиною офіційної стратегії. Нортон у своїй книзі порівнює хід кампанії з анти-наркотичним закликом в 80-х і 90-х, коли використання наркотиків висвітлювалось не тільки небезпечним, але і дурним.
Автомобільні активісти також переконували поліцію, що замість простих штрафів або дисциплінарних бесід краще публічно таврувати порушників за допомогою освистування або крику, а у випадку з жінками – навіть силою повертаючи їх на тротуар. Було навіть організовано кілька акцій, під час яких найняті актори, у костюмах ХIX століття і клоунському вбранні, переходили вулиці у недозволеному місці, показуючи, що це нерозумно і так вже ніхто не робить. А в 1924 році в Нью-Йорку під час спеціальної акції клоун демонстративно йшов під колеса Ford Model T, дозволяючи себе збити кілька разів.
Ця стратегія також пояснює, чому в англійській мові перехід вулиці у недозволеному місці став називатися jaywalking. У ті часи слово jay означало «селюк» або «провінціал» – недалека людина, що не знає правил поведінки в місті. Тому автомобільні лобісти почали використовувати слово jay walker – тобто той, хто не знає, як треба пересуватись в місті і загрожує своєю поведінкою громадській безпеці.
Поліція, суд, в’язниця, лікарня і навіть смерть. Як тільки не лякали пішоходів. Адже на той момент «порушники» робили лише те, до чого звикли за все свідоме життя. Хтозна, можливо, якби не винахід терміну «перехід у невстановленому місці», протистояння водіїв і пішоходів ніколи б і не відбулося, і світ був би спокійніше. Правда, навряд чи б тоді водії змогли б їздити так швидко як зараз.
Спочатку термін був образливим і навіть шокуючим. Пішоходи у відповідь називали водіїв-лихачів «джей-драйверами». Однак слово jaywalking вкоренилося і навіть стало писатися разом. Організації за безпечний дорожній рух і поліція стали використовувати цей термін офіційно в різних повідомленнях.
У підсумку, і сам термін, і концепція, що пішоходи не мають вільно переходити вулицю, настільки вкоренилися, що лише небагато знають про цю історію. «Кампанія виявилася надзвичайно успішною. Вона кардинально змінила сприйняття вулиць », – пояснює Нортон.
Переклад статті з Авто Mail.Ru