Пропонуємо вашій увазі другу частину “Велоісторії за лаштунками”:)
Перед стартом до рами прикріплювали пломбу із номером учасника. Також спеціальним долотцем карбувалися відмітки на втулках, каретці та на вилці. Шорти посипали оксидом цинку, щоб збільшити їх витривалість проти поту та тертя, хоча іноді це призводило до куди гірших наслідків в разі подразнення шкіри.
В закріпленій на кермі сумці ставилися дві пляшки води, у сумці, закріпленій до пояса чи на грудях тримали необхідні інструменти та бутерброди. Прив’язаний на шнурку олівець носився на шиї чи зап’ясті і ставав у пригоді під час обов’язкової розписки в кінці етапу, де велогонщики в черзі часто ламали олівець, щоб сповільнити суперників. Ще один спосіб контролювати коректність велогонки була печатка, яку ставили на зап’ясті біціґліста, у цьому випадку конкурентам не потрібно було зупинятися.
Довжина етапів та відсутність техпідтримки багатьох учасників призводила до того, що багато біціґлістів пропадали на кілька днів, потім їх знаходили виснажених, голодних і спраглих в у віддалених селах – на лавці біля церкви чи під копицею сіна. Чимало роверистів без спонсорів після цілоденної їзди розчулювали селян своїм станом і ті годували їх чим мали, без тих людей ряди велогонщиків були б значно рідші. Та й загалом Джіро набуло такої популярності та захвату серед італійців, що у малих містечках та селах люди збирали гроші, щоб купити нові біціґлі та форму для свого односельчанина, тільки щоб мати біціґліста, який представляє їх край на змаганнях.
Автор: Віталій Корольов